Реалізація проекту проходить під егідою УСК

8 січня виповнюється 131 рік від дня народження Гната Юри (1888–1966), видатного режисера й актора, засновника театру ім. Івана Франка

На долю артиста іноді дивовижно впливають його ролі. В юності Гнат Юра грав на сцені такого собі єврейського винахідника Бенціона, який змайстрував вічний двигун, а ретрогради-одноплемінники ту машину поламали. Згодом Гнат Юра створив театр імені Франка. Це й був його вічний двигун, не раз пошкоджений співвітчизниками, але й досі діючий.

Пов’язане зображення

Гнат Юра – засновник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка

Акторську кар”єру Юра розпочав 1907 року. Грав багато, навіть під час армійської служби в містечку Олександрії, на тодішній Херсонщині. Потім подався в Галичину. Там познайомився з Курбасом. Коли той створив у Києві легендарний Молодий театр, Юра теж там грав. А згодом, у січні 1920-го, заснував у Вінниці український театр імені Франка — нинішній знаменитий столичний. А тоді це був приватний театр на колесах, що показував спектаклі на цукроварнях Черкащини й Поділля. Був голод. З артистами розраховувалися цукром. Навіть із Бучмою, майбутнім великим актором.

У тому театрі Юрів-артистів було троє. Окрім Гната — ще старший брат Терешко й молодший Сашко (виступав як Юра-Юрський). Сестра, Тетяна — теж артистка. Та найпопулярніший у сім”ї — старший брат. Навіть їхній папуга знав його ім”я: “Те-ре-шко!”. Із синами мандрувала і мати Меланія Григорівна, варила їсти (як було що) на всю братію. Померла на гастролях у Вінниці, де й похована.

Прізвище Юра — нібито з Франції — там є Юрські гори. Предком роду вважався наполеонівський солдат, який не повернувся додому й осів на Херсонщині. Гнат Юра чудово грав роль Фігаро — знавці казали, що такий французький темперамент серед слов”янських артистів — рідкість.

Радянська влада помітила мандрівний колектив. Нарком освіти Микола Скрипник послав артистів обслуговувати шахти Донбасу. Донецьк тоді ще звався Юзівкою. Афіші франківців там читали так: “Гастролі французів”. Але невдовзі артисти здобули там авторитет: донеччани приходили зі своїми стільцями і вимагали продати квитки, бо місця в них уже є.

Гастролі справили таке враження на владу, що вона зробила театр державним і перевела до тодішньої столиці України — Харкова. Спершу їх оселили в малому театрі над Лопанню, де кумкали жаби. У Харкові були потужні російські театральні традиції. У головному театрі міста працювала трупа Аксаріна, який казав: “Малороссы в столице — это позор!”. Скрипник вигнав Аксаріна, а театр віддали франківцям.

Лишалося завоювати симпатії харків”ян. Юра зробив це швидко — коли поставив “97”, знамениту п”єсу Миколи Куліша про голод 1921 року. Той голод ще був пам”ятний публіці. У другому акті дехто непритомнів від шоку, й о 10-й вечора біля театру чергувала карета “швидкої”. Юра грав у тій виставі незаможника Мусія Копистку. Портрет Юри-Копистки висів у кабінеті Петровського, голови ВУЦВК.

О 10-й вечора біля театру чергувала карета “швидкої”

1926-го франківці гастролювали в Москві, збиралися до Парижа. Але коли театр повернувся до Харкова, стало відомо, що його переводять до Києва, а столичним стає “Березіль”, очолюваний колишнім соратником Лесем Курбасом. Мовляв, Курбас — прогресивніший. Влада зіштовхнула лобами двох майстрів, заславши одного з них у провінцію. Бо Київ тоді здавався провінційним. Поруч із театром — де нині пам”ятник Іванові Франку — стояла хата, за тином росли соняхи й паслися кози.

Уже за рік Юра мав прихильність киян, які рідко кого люблять, окрім гастролерів. Амвросій Бучма казав так: на світі лише два геніальні режисери — Курбас та Ейзенштейн, і лиш один режисер делікатний — Юра. Гнат Петрович справді був людиною м”якого серця, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів) вимагало чималої мужності.

 

 

Здається, для Юри театр був поняттям сімейним. І це він цінував навіть вище за мистецтво. У театрі, окрім двох братів, працювали ще й їхні дружини-актриси, і сестра Тетяна, і її чоловік-актор. Вони разом з іншими пройшли весь шлях від заснування театру, і гріх було звинувачувати Юру в “клановості”. Тим більше, що він “по-сімейному” ставився не лише до родичів-акторів. Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов.

Та декого Юра таки врятував. Скажімо, актрису Катерину Осмяловську та її чоловіка Леся Липківського — сина першого митрополита Української автокефальної православної церкви Василя Липківського. Вони працювали в Одесі, де комсомольці змушували їх зректися батька. Юра взяв обох до себе й заборонив їх цькувати.

Траплялися речі й зовсім, як на той час, дивовижні. Артист Віктор Добровольський 10 місяців сидів під слідством у київській тюрмі НКВД. А як вийшов звідти, Юра одразу призначив його на роль Михайла в “Украденому щасті” Франка. У цьому вершинному спектаклі франківців усі троє головних виконавців знали, що таке насправді украдене щастя: Бучма чекав арешту після того, як забрали його друга Курбаса. А перший чоловік Наталії Ужвій, поет Михайль Семенко, був розстріляний.

“Украдене щастя” повезли до Москви. Сталін не хотів дивитися драму, а щось веселіше. Йому показали “В степах України”. Це було за тиждень до війни.

Пам’ятник Гнату Юрі в ролі Швейка, встановлений перед Театром імені Івана Франка

1954 року франківці знову були в Москві. І повторилася ситуація перших гастролей: раптом прийшов наказ — Гната Юру з посади головного режисера зняти (нібито — за власним бажанням). А натомість прислали з Харкова Мар”яна Крушельницького, актора-курбасівця. Юра став рядовим артистом і режисером у своєму театрі. Через рік влада спохватилася: Юру зробили “художнім керівником”, а Крушельницького — “головним режисером”. Їм пояснили в ЦК партії:

— Тепер керуватимете вдвох, як ото у МХАТі Станіславський і Немирович!

— А хто з нас буде Станіславським? — незворушно спитав Юра.

Фраза прозвучала вбивчо, адже він був геніально-печальним коміком.

Результат пошуку зображень за запитом "Гнат Юра"

Гнат Юра в ролі Мартина Борулі

Досі по телевізору показують фільм-виставу “Мартин Боруля” з Гнатом Юрою в головній ролі. Ця комічна печаль не старіє. Можна уявити, яким артистом він був для сучасників. Рекорд: вистава “Суєта” трималася на сцені з 1920-го до кінця 1950-х, і Юра незмінно грав там Терешка Сурму (“Катай, Матюшо, гуси!”). А ще він грав бравого солдата Швейка — на межі веселої непристойності.

Останні п”ять літ пенсіонер Юра сидів на балконі будинку на Ольгинській, 2 і дивився на театр, що йому не належав. А механізм, створений ним, продовжував працювати.

Надгробок Гната Юри | Вікіпедія

Помер Гнат Юра 18 січня 1966 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі. Поруч з ним похована його дружина – Рубчаківська Ольга Іванівна.

джерело