Реалізація проекту проходить під егідою УСК

ТОП-9. Епохальні українські кінофільми

Історія українського кіно, сповнена стрімкими злетами. Існує кілька десятків фільмів відомих українських кіномитців, які назавжди увійшли в скарбницю світової культури. Експерти Українського світового клубу виділили серед них дев’ять картин, які стали для українського кінематографу епохальними. Їх поява спрямовувала не тільки розвиток національного кіномистецтва, а мала вплив і на формацію вітчизняної та світової кіноіндустрії.

 

Основними критеріями для визначення топ-9 епохальних українських кінофільмів стали: рівень режисерської та акторської майстерності, визнання у вітчизняному професійному середовищі та за кордоном, успіхи на міжнародних фестивалях, суспільна значущість кінострічки, її оригінальність та новаторство.

ТОП-9. Епохальні українські кінофільми | за версією експертів УСК

Земля | режисер Олександр Довженко (1930 рік)

Сон | режисер Володимир Денисенко (1964 рік)

Тіні забутих предків  | режисер Сергій Параджанов (1965 рік)

Камінний хрест | режисер Леонід Осика (1968 рік)

Білий птах з чорною ознакою |режисер Юрій Іллєнко (1970 рік)

Довгі проводи | режисер Кіра Муратова (1971 рік)

Пропала грамота | режисер Борис Івченко (1972 рік)

Вавилон ХХ | режисер Іван Миколайчук (1979 рік)

Плем’я | режисер Мирослав Слабошпицький (2014 рік)

Фільм Олександра Довженка” Земля” змусив світ говорити про українське кіно.

Наприкінці ХХ століття впливове європейське міжнародне журі визначило 10 найкращих фільмів усіх часів та народів. Єдиною німою стрічкою, що увійшла до цієї десятки, була “Земля” українського режисера і сценариста Олександра Довженка.

Довженко во время съемок фильма Земля

Олександр Довженко на зйомках фільму “Земля”

Олександр Довженко є класиком та родоначальником українського кінематографу. Він є митцем світового масштабу, його творчість вплинула на розвиток світового кіномистецтва, а на його картинах вчаться митці в Американській та інших провідних кіноакадеміях світу.  1934 року на Міжнародному кінофестивалі у Венеції режисер отримав приз за свій фільм «Іван», а  кінокартина “Земля” стала вершинним твором українського кінематографу.

89-хвилинна німа чорно-біла стрічка розповідає про період колективізації, тоді щойно оголошеної. Довженко у властивій йому манері підійшов до теми з філософським розмахом: режисер та сценарист перетворив образ землі на метафору національного космосу, центр і сенс існування українського селянина. У цьому гармонійному космосі землероби ведуть щасливе позачасове життя, спокій якого порушує поява трактору. У фільмі Довженко показав розірвання органічного і містичного зв’язку з землею, яке спричинює колективізація.

Акторка Олена Максимова в одному із епізодів «Землі» зіграла повністю оголеною

На екрани стрічка вийшла з певними ідеологічними правками. Зокрема, радянський глядач так і не побачив,  ймовірно, першу і одну із небагатьох у радянському кінематографі еротичних сцен. Вирізані кадри збереглися в нецензурованій версії,  яку знайшли вже після завершення Другої світової при створенні Держфільмфонду СРСР.

Прем’єрний показ фільму «Земля»відбувся 8 квітня 1930 року, а вже через дев’ять днів його зняли з прокату, як офіційно пояснили, через “натуралізм та замах на звичаї”.

Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, тоді як в Україні він був заборонений. Після прем’єри в Берліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише 1958 року після міжнародного референдуму в Брюсселі, де вона увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Результат пошуку зображень за запитом "фільм земля"

Кінострічка Володимира  Денисенка «Сон» – фільм-передбачення

«Сон» — український біографічний  художній кінофільм 1964 року, присвячений Т. Шевченку. Фільм знято режисером Володимиром Денисенком на кіностудії ім. Олександра Довженка. Прем’єра відбулася у Києві 3 листопада 1964 року. Послухайте діалоги, вірші поета. Це пророчі слова. Сьогодні фільм актуальний, як ніколи.

Молодого Тараса Шевченка, автора крамольних віршів, викликають на допит. Замість пояснень, поет пише нові вірші, які присвячує безрадісній долі України. За «підбурливі» думки Шевченка віддають у солдати з забороною писати й малювати. Стрічка змальовує внутрішній стан митця в ті дні, його спогади про роки, прожиті в кріпацтві, роздуми про вітчизну, народ і свободу.

Режисер Володимир Денисенко

Фільм  Володимира Денисенка вважається одним з найкращих радянських фільмів доби «Хрущовської відлиги». Взагалі, вся творчість цього режисера була безкомпромісною, гостросоціальною, висвітлювала актуальні проблеми сучасності та правдиво відображала історичні події минулого. За іншу свою роботу – фільм «Женці» В. Денисенко отримав Державну премії ім. Т. Шевченка та головні нагороди на кінофестивалях в Ашгабаді та Ворошиловограді.

Фільм «Сон» здобув популярність також завдяки геніальній грі молодого Івана Миколайчука. Сміливе трактування образу Тараса Шевченка зробило фільм подією в мистецькому житті СРСР, а постать Шевченка (як і Миколайчука), стала уособленням непокори, бунту проти державної системи, яка пригнічувала й знищувала Особистість, що було актуально в епоху пізнішого брежневського «застою»

Результат пошуку зображень за запитом "Миколайчук в ролі шевченка"

Іван Миколайчук в ролі Тараса Шевченка

“Тіні забутих предків” Параджанова сколихнули весь кінематографічний світ

Сергій Параджанов – це людина-епоха. 2004 рік, з нагоди 80-річчя від дня народження всесвітньовідомого режисера, ЮНЕСКО проголосив  міжнародним роком Сергія Параджанова!

Під час українського періоду творчості Параджанов зняв такі шедеври, як “Наталія Ужвій”, “Золоті руки”, “Думка” (всі – 1957), “Українська рапсодія” (1961) “Квітка на камені” (1962), «Київські фрески» (1966). Але найбільшого міжнародного визнання приніс режисеру фільм за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Результат пошуку зображень за запитом "Параджанов"

 

Фільм українського режисера вірменської національності, який пережив жахливі переслідування та арешти з боку радянської влади, отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них – 24 гран-прі) у 21 країні світу! А геніальність фільму Параджанова оцінили такі метри кіномистецтва як Фелліні, Куросава, Антоніоні, Анджей Вайда. Відомий сербський режисер Емір Кустуріца назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною знятою у світі.

На Заході фільм виходив під назвою “Вогняні коні”. Тут інтерес до нього був набагато більший, ніж на батьківщині.

“Тіні забутих предків” — екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського, присвячена сторіччю від дня народження письменника. Знімали фільм у справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Власне тут Коцюбинський писав свій твір.

Під час зйомок Параджанова хотіли поселити у готель, однак він відмовився і живив серед місцевих людей. Так він вивчав їхні звичаї, побут, кулінарні вподобання і незвичне світобачення, яке зумів вдало передати у своєму шедеврі.

Тіні забутих предків

В одній коломийці Сергій Параджанов почув алегорію на нерівний шлюб – чоловік захомутав наречену у ярмо. У своєму фільмі режисер буквально здійснив обряд ярма над героями – Іваном та Палагною. Це обурило гуцулів, які боялись ганьби через неіснуючий в них обряд. Сам режисер пояснював суть епізоду так: Іван одружується на Палагні, свідомо знаючи, що їм обом доведеться тягнути ярмо власного шлюбу.

Гуцули обдаровували режисера вишиванками й іконами, годували національними стравами. А Параджанов привозив знамениті київські торти і вчив гуцулів готувати голубці з виноградного листя. А ще одного разу він подарував місцевій довгожительці французькі парфуми, за що бабуся розповіла, як збирала гриби з Іваном Франком.

Тіні забутих предків

“Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності”, — так сам Параджанов розповідав про зйомки.

Окреме місце у фільмі зайняла музика. Жоден фільм до “Тіней забутих предків” не мав так багато звукових складових. Музику до кіношедевру писав знаменитий композитор Мирослав Скорик. На думку Параджанова, лише уродженець Західної України міг створити музику на “карпатську” тему.

Тіні забутих предківДля Івана Миколайчука головна чоловіча роль у “Тінях…” стала першою в кінематографі. Про його проби Сергій Параджанов пізніше згадував так: “Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора…”

Фільм став знаковим не тільки для українського кіно, а і для української історії. Зокрема, для дисидентського руху, який пізніше отримає назву “шістдесятництво”.

Результат пошуку зображень за запитом "Тіні забутих предків прем'єра"

4 вересня 1965 року в кінотеатрі “Україна” відбувся прем’єрний перегляд фільму “Тіні забутих предків”. Після виступу режисера слово взяв Іван Дзюба і повідомив про нещодавні арешти інтелігенції. Його підтримали В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Перегляд фільму, який вже був відзначений закордонними нагородами, зокрема, золотою медаллю на міжнародному кінофестивалі в Мілані, перетворився на стихійну демонстрацію протесту. Реакція влади була блискавичною. Активних учасників протесту звільнили із займаних посад або відрахували із навчальних закладів. Та й сама кінокартина на тривалий час опинилася під забороною. Ця акція стала зразком у боротьбі українства за свої права.

Іван Дзюба, активний учасник акції протесту, що відбулася під час перегляду фільму в Києві, згадував, що побоювався сварки із Параджановим за зірвану прем’єру. Утім режисер не лише не образився, а й підтримав протест, оскільки і сам був людиною позасистемною, із величезною жагою до свободи.

Пройшло більше ніж півстоліття з того часу, як  шедевр світового кінематографу вийшов на екрани, а стрічка не перестає бути причиною для гордості українців.

Перший кадр фільму “Камінний хрест” Леоніда Осики став репрезентативним для всього українського кінематографу

Саме цей кадр помістили на обкладинку видання «Історії українського кіно» Любомира Госейка. У цьому знаменитому кадрі ландшафт тяжіє над людиною і водночас обрамлює її, це — героїчний дискурс суворого аскетичного життя, тяжкої фізичної праці і боротьби з природою. Тут існує лише людина і її героїчна, тривала боротьба із значно більшою за неї силою.

Лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, Державної премії ім. О. Довженка, головного режисера понад 10 фільмів Леоніда Осику називають одним з найкращих представників  «поетичного кіно». Він разом з Сергієм Параджановим та Юрієм Іллєнком входить до трійки найвідоміших представників цього унікального жанру.

Фільми Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968) та «Захар Беркут» (1972), володарі декількох кінонагород, зняті за творами українських класиків Василя Стефаника та Івана Франка, відразу стають популярними не тільки в Україні, але й по всьому Радянському Союзу. Чудова режисура, геніальна гра акторів  роблять ці фільми цікавими й для сучасного глядача.

Леонід Осика і Сергій Параджанок. Фото: http://1tv.com.ua/

Кінокритик Володимир Войтенко називає українське поетичне кіно – кінематографом національного спротиву, яким він тільки й був можливий, коли культурне й мистецьке дихання українців стискалося компартійною ідеологічною рукою. Деяке послаблення у 1960-х лишень дозволяло новаторськи звертатися до фольклорних, етнографічних сюжетів, обходячи закуте соцреалістичною догмою зображення сучасного.

Про фільм “Камінний хрест” він пише:

“Кінострічка є екранізацією двох новел класика української літератури Василя Стефаника. Одна з них так і називається, «Камінний хрест». І в ній розгортається драма вимушеної еміґрації селянинської родини з Буковини за океан через неможливість вижити й жити достойно на Батьківщині. Їдуть до Канади, як на той світ…

Кадр з фільму “Камінний хрест”

Повертаючись до феномену Українського поетичного кіна, варто зауважити: згадані «Тіні забутих предків» Параджанова, створені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, побачили світ 1965 року, «Камінний хрест» Леоніда Осики – 1968-го, а вже за шість років, 1974-го, перший секретар компартії України Володимир Щербицький розповів усьому світові про те, що: «Певний час прийоми так званого “поетичного кіна” з їхнім наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».

Так постала в радянській, підкомуністичній Україні заборона на «поетичне кіно», яке відчувалося тодішньою промосковською владою як певна загроза панівному ладові. Адже «поетичне» чи «живописне» або ж «асоціативне», як його називав Параджанов, кіно пручалося нав’язаним тією владою соцреалістичним кліше.

Тут варто наголосити, що «поетичне кіно» не є суто українським мистецьким винаходом, бо ця ідея та практика, як воно часто-густо буває, зародилася паралельно в різних світових кінематографіях. А теоретично її обстоював і знімав відповідні фільми, скажімо, такий геній італійського та світового кіна, як П’єр Паоло Пазоліні.

Але Італія – незалежна й вільна країна, Радянська ж Україна – упокорена провінція російської комуністичної імперії, де прихильна кінематографічна увага до будь-яких потужних проявів національного вже вважалася ідеологічним злочином.

Кадр з фільму “Камінний хрест”

Українське поетичне кіно раніше сприймалося й досі багатьма сприймається, як таке, що міфологізує й поетизує українську минувшину в його архаїчних селянських формах. Насправді ж, такий підхід важко мати за повноцінне сприйняття фільмів Українського поетичного, а радше як накинуте тією самою директивною компартійною критикою.

Бо, скажімо, «Камінний хрест» Леоніда Осики веде про драматичне, трагічне, але – так чи так – неминуче руйнування цього самого циклічного селянського патріархального світу. Й не тільки перед лицем вимушеної еміґрації, а й перед швидким і віроломним, як ми тепер знаємо, наступом світу нового, індустріального, особливо ж у кривавих формах сталінщини.

Фільм Леоніда Осики, сценарій до якого написав Іван Драч, ґрунтується також на ще одній новелі Василя Стефаника, «Злодій». Вона розтинає драму еміґрації, від’їзду родини головного героя трагедією патріархальної традиції самосуду. А це виводить, піднімає сюжет фільму на принципово інший сутнісний рівень.

Результат пошуку зображень за запитом "Борислав Брондуков камінний хрест"

Борислав Брондуков

Роль Злодія у «Камінному хресті» пронизливо зіграв один з найяскравіших акторів українського кінематографа 1960-80-х років, який успішно інтегрувався й до тодішнього кіна російських кіностудій, Борислав Брондуков.

«Камінний хрест» Леоніда Осики – абсолютна класика українського кінематографа. Стрічка, в якій до глядача промовляють потужна культурна й мистецька традиція, а також, поряд із Бориславом Брондуковим, незабутні обличчя Українського поетичного кіна – Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Василь Симчич, Антоніна Лефтій…”

Заслуговує на увагу й останні фільм Л. Осики «Гетьманські клейноди», знятий 1993 року  за повістю Богдана Лепкого «Крутіж». Дія історичної драми відбувається 1659 року, під час боротьби за владу й гетьманську булаву (а також й за незалежність України),  що розпочалась після смерті Богдана Хмельницького.

«Білий птах з чорною ознакою» передає поетичну симфонію українського світу.

Фільм «Білий птах з чорною ознакою» створений класиками українського кінематографа – режисером Юрієм Іллєнком, сценаристом та актором Іваном Миколайчуком,  блискучим оператором Віленом Калютою, неперевершеними акторами Богданом Ступкою, Ларисою Кадочніковою, Василем Симчичем, Костянтином Степанковим, Наталею Наум.

Результат пошуку зображень за запитом "юрій іллєнко"

Головний режисер фільму Юрій Іллєнко

Головний режисер фільму Юрій Іллєнко справжній геній українського кіно. Ним було написано більше 40 сценаріїв, проте, через утиски радянської влади та хронічне безгрошів’я (для справжнього мистецтва) сучасної держави, лише близько 10 з цих сценаріїв стали фільмами.

Народний артист України,  академік Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, володар нагород на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Сан-Франциско, Соренто (Італія) та багатьох інших.. Всіх регалій, заслуг та перемог Юрія Іллєнко й не перерахуєш.

«Криниця для спраглих»,  «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою»,  «Мріяти і жити», «Лісова пісня. Мавка»,  «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу» – кожний фільм Юрія Іллєнка це подія, це віха, це епоха в українському кінематографі. Ці стрічки можна дивитись безконечно.

1971 рік час виcокого злету Іллєнка-кінорежисера, якому тоді виповнилося 35 років. На його новий фільм чекали як на подію в кінематографічному житті. Й ці чекання справдились.

«Білий птах з чорною ознакою» – знаковий фільм епохи українського радянського кінематографу, стрічка, яка  створила узагальнений образ Західної України, цілковито укріпивши підвалини місцевої міфології. У фільмі ми бачимо різні типи западенців – і жертв різних режимів, і цілком лояльних радянській владі, і її запеклих опонентів та ворогів.

Ось, що пише про цей фільм авторитетний кінокритик Володимир Войтенко:

“Події фільму розгортаються від 1937 до 1947 року на Буковині, в Карпатах, у гуцульському селищі на кордоні з Румунією. Перед нами постає драматична, трагічна історія родини Дзвонарів, діти якої опиняються розтерзаними поміж державами та ідеологіями.

Лесь Дзвонар, голова родини, заробляє прикордонною контабандою. Для нього – це годинники. То й уся хата його в годинниках, що показують різний час. А чому так, відповідає: «Щоб не переплутати, коли влада міняється. Кожен раз, щоб стрілки не перекручувати. А так: одні – по-польськи, другі – по-німецьки, треті – по-московськи». На питання: «А хто ж це вас надоумив?» – Лесь Дзвонар відповідає: «Діти! Кожен за своїм часом до вітру бігає!»

Власне, таким є згорнутий образ фільму – розтерзаної поміж імперіями України, чиї діти століттями рекрутуються тими чи тими чужими силами у своїх інтересах. Лишень у сюжеті фільму протягом десяти років влада в гуцульському селі змінюється чотири рази, і людські життя стають предметом торгу й маніпуляцій чужинців.

Результат пошуку зображень за запитом "«Білий птах з чорною ознакою»"

Лариса Кадочникова і Богдан Ступка

«Білий птах з чорною ознакою», сказати б, має питомі ознаки ідеологічно витриманого компартійного кіна, де, зрештою, комуністи постають героями, а націоналісти, які прагнуть незалежного українського врядування на власній землі, засуджуються всім праведним світом. Але треба розуміти, що інших настанов та сюжетики кіно в підневільній Україні апріорі фільмуватися не мало шансів.

Тому перед свідомими своєї національної правди кінематографістами стояло завдання передати всіма можливими художніми засобами те, що могло подолати накинуті ідеологічні та політичні схеми. Як не було складно, але їм це, до певної міри, вдалося. Не випадково ця стрічка, щойно була створена, опинилася під загрозою заборони, хоча й на деякий час оминула її, бо отримала головний приз Московського міжнародного кінофестивалю.

«Білий птах з чорною ознакою» дарував глядачеві поетичну симфонію українського світу – і в його культурній повноті, і в політичній драмі. І вперше в кінематографі саме тут було виведено виразний образ бандерівця, який рішуче заявляє про ті, зрештою, зрозумілі й природні речі, з якими будь-кому важко сперечатися: «Це мої гори, я тут ґазда, і мені вирішувати, кому в цих горах жити». Очевидна антиімперська прокламація.

Пов’язане зображення

Задум фільму належить Іванові Миколайчуку, геніальному акторові, режисеру і, власне, співавтору сценарію «Білого птаха з чорною ознакою», що він прагнув розповісти про роз’ятрену драму свого краю, про трагедію, за влучним висловом, «народу під прицілом «Калашнікова». Образ бандерівця Ореста Миколайчук писав для себе, але, зрештою, його зіграв Богдан Ступка, для якого ця роль стала знаковою кіноз’явою.”

Фільм «Довгі проводи» Кіри Муратової  вчить чекати і відпускати

Це один із перших фільмів авторського кіно, заборонений за «буржуазное разложенчество», в якому вперше в українському кіно були поставлені екзистенційні проблеми через хворобливе відчування невблаганності часу, а людина показана з усіма слабкостями та ваганнями, яким не було місця доти в українському кінематографі.

“Довгі проводи” Кіри Муратової – фільм-призер Міжнародного кінофестивалю в Локарно – був знятий у 1971 році, однак через заборону радянською владою побачив світ лише в 1987-ому. У сімейній драмі розповідається про життя самотньої матері та її сина. Після поїздки хлопця до рідного батька, жінка помічає зміни в його поведінці. Згодом, дізнавшись про плани сина переїхати та почати самостійне життя, мати постає перед складним завданням – навчитися відпускати.

Україна хоче бути окремо. Ось така маленька слабка країна хоче бути окремо. Недобре, коли сильний пригнічує слабкого, свідомо знаючи, що він сильніший. Це не просто недобре, а це підло.

В цьому словесному протесті Кіри Муратової проти російської агресії відзеркалений внутрішній світ її кінофільмів. А її кінофільми вчать. Зокрема, вчать чекати і відпускати…

Кіра Муратова починала працювати ще в 1960-ті, відразу ж заявивши про себе як про неординарного майстра з яскраво вираженою власною кіномовою. Автор таких видатних фільмів, як “Короткі зустрічі”, “Довгі проводи”, “Захоплення”, “Три історії”, “Мелодія для шарманки”. Лауреат більше 20 нагород, в тому числі володар “Срібного ведмедя” Берлінського кінофестивалю. Хоч творчі досягнення Кіри Муратової вагомі, але специфіка її стилю, прийнятна далеко не для всіх глядачів, і,навіть, не для всіх фахівців.

Режисер Кіра Муратова

“Кіра Муратова була, є і назавжди залишиться головним національним надбанням сучасного українського кіно. Вона залишиться не тільки в його історії, але, як і будь-який геній, в історії світового кінематографу”.
Алік Шпилюккінокритик, арт-директор ОМКФ

З Незалежністю продуктивність Кіри Георгіївни лише збільшилась. Майже кожні два роки з’являються все нові її стрічки, в кожній з яких можна побачити постановницю, яка вже давно зарекомендувала власний почерк у кінематографічному творі.

“Пропала грамота” – фільм-протест проти тотальної русифікації

“Пропала грамота” — кінострічка українського кінорежисера Бориса Івченка. Екранізація за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя. Фільм  був знятий у період, коли в Україні проводилася відверта русифікаційна політика. Від творців кіно вимагалося відходити від усього, що пов’язано з національною самобутністю українців. Через це фільм критикували за замилування козацькою минувшиною і спотворення характерів дійових осіб. Влада розуміючи, що кінофільм має велике значення для піднесення національного духу українців, відправила його на десять років на сумнозвісну полицю.

Фільм «Пропала грамота» називають чи не найкращим описом українського психологічного архетипу в кінематографі. Як відзначають мистецвознавці:

«Непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово, – все це стверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє».

Довершена робота сценаріста Івана Драча, режисера Бориса Івченка, зіркового складу акторів на чолі з Іваном Миколайчуком створили справжній шедевр українського кінематографу, що є актуальним у всі часи.

Результат пошуку зображень за запитом "Борис івченко"

Режисер Борис Івченко

Борис Івченко робив кіно, а не кар’єру. Він був сином відомого режисера Віктора Івченка, проте на курсі режисури у свого батька отримував “на горіхи” чи не найбільше за всіх студентів.  Художній фільм “Анничка” відкрив його режисерський талант. За цей фільм режисер отримав Приз «Золота Башта Байона» II Міжнародного кінофестивалю в Камбоджі та приз міжнародного конкурсу в Києві.

Варто також подивитись драматичні стрічки режисера Бориса Івченка «Олеся» (фільм знятий за твором О. Купріна) та «Марина». Останнім фільмом митця став фільм 1990 року «Небилиці про Івана», знятий за сценарієм І. Миколайчука.

Вавилон ХХ – українське народне барокко

Фільмом “Вавилон ХХ” Іван Миколайчук ре­абіліту­вав ре­пу­тацію ук­раїнсько­го кіно. Автор виз­на­чив жанр май­бут­ньої кар­ти­ни – на­род­на ро­ман­тич­на бу­валь­щи­на. Це бу­ло важ­ли­во, аби за­хи­с­ти­ти її своєрідність. Чи­та­ю­чи нескінченні пре­тензії, ду­маєш: як мож­на ви­т­ри­ма­ти їх і не втра­ти­ти твор­чої фор­ми? Та­ким бу­ло тодішнє про­фесійне жит­тя та­ла­но­ви­тих ра­дянсь­ких ре­жи­серів -з них пи­ли кров. Са­ме то­му пе­ред­час­но пішли Ва­силь Шук­шин, Ле­онід Би­ков, емігру­вав і пе­ред­час­но по­мер Андрій Тар­ковсь­кий. Та й Іван Ми­ко­лай­чук про­жив усь­о­го 47 років.

Події, про які йдеться в нашому фільмі, відокремлені від нас невеличким проміжком часу — всього лише півстоліття. Але якщо подумати, скільки сталося всього за ці п’ятдесят років, як змінилася доля мого народу, його психологія, життя, то виявиться, що цей фільм про дуже далеке його дитинство, про те, що завжди прекрасне та незабутнє. Досить строката мозаїка яскравих замальовок побуту, сцен народного життя поєднується з образом Фабіяна, котрий є ніби єдиним стрижнем, який пов’язує всіх і дає моральну оцінку людям, їхнім вчинкам. Ця людина з народу, мудрець, філософ. Зміст його життя в тому, щоб побачити і зрозуміти, що відбувається. І це йому врешті-решт вдається, – писав Іван Миколайчук (1979)

Ми­ко­лай­чук не тільки успішно де­бю­ту­вав як ре­жи­сер, він зро­бив не­мож­ли­ве,- про­рвав­ся крізь чи­нов­ницькі за­го­рожі й ціною ве­ли­ко­го на­пру­жен­ня ра­зом зі своїми од­но­дум­ця­ми ство­рив ви­со­ко­ху­дожній по­етич­ний фільм. «Ва­ви­лон ХХ» вик­ли­кав широкий розголос, йо­го об­го­во­рен­ня бу­ло опубліко­ва­не у фахово­му жур­налі «Ис­кус­ст­во ки­но», Ми­ко­лай­чук-ре­жи­сер став по­стат­тю все­со­юз­но­го мас­шта­бу. Мос­ковсь­кий кри­тик С. Го­ря­че­ва підкрес­лю­ва­ла, що ре­жи­сер, «ос­мис­лю­ю­чи на­род­не жит­тя, йо­го істо­рію, по­ети­зує стійке, вічне, не­по­руш­не на­ча­ло, яке вті­лює без­смерт­ний дух на­ро­ду». («Ис­кус­ст­во ки­но», 1980, № 12). Зна­чен­ня фільму та­кож у то­му, що він ре­абіліту­вав ре­пу­тацію ук­раїнсько­го кіно, став йо­го кла­си­кою і про­довжує жити повноцінним життям, здобуваючи нових прихильників, – писав кінокритик Володимир Войтенко.

Без видатного, геніального актора, сценаріста, режисера Івана Миколайчука не обійшовся жоден знаковий український фільм 1960-1980 рр. Проте, як режисеру, йому дозволили зняти тільки дві картини.

Результат пошуку зображень за запитом "така пізня така тепла осінь"

Кадр з фільму «Така пізня, така тепла осінь»

«Вавілон ХХ» та «Така пізня, така тепла осінь» є зовсім несхожими, більше того – цілком протилежними за характером. Динамічний, наповнений фантастичними образами та алегоріями «Вавілон ХХ» є трагіфарсом, який ще називають кінематографічним «народним барокко». Фільм отримав гран-прі фестивалю «Молодість» та приз МКФ в Душанбе.

Спокійна й романтична стрічка «Така пізня, така тепла осінь» розповідає про пізне, щире, сумне кохання, та напоєна живописною карпатською природою та ліричними піснями тріо Мареничів.

Мирослав Слабошпицький у фільмі “Плем’я” запропонував радикально нову мову для вітчизняного кінематографу.

Це найнезвичайніший  фільм за весь період української незалежності. Фільм «Плем’я» – експеримент, у якому ролі грають глухонімі непрофесійні актори. Автор відмовляється від звуку, усі персонажі користуються мовою жестів, яка не перекладається озвученням чи субтитрами.

«Плем’я» – «німе кіно XXI століття», це драматична історія першого кохання глухонімого Сергія, який переходить в 11-тий клас інтернату для дітей. Сюжет побудований на стосунках героя з однокласниками та дівчиною Анею.

В українському кінопрокаті стрічка з’явилася 11 вересня 2014 року.

Мирослав Слабошпицький

Режисер Мирослав Слабошпицький

Повнометражний фільм «Плем’я» підняв чимало галасу в Каннах і отримав одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз «Одкровення» (Prix de la révélation) та Гран-прі. Таким чином, фільм став єдиним, який за 53-річну історію «Тижня критики» отримав таку кількість нагород. На 19-му Міланському міжнародному кінофестивалі стрічку визнано найкращою художньою роботою 2014 року. За постановку фільма режисер нагороджений Державною премією України імені Олександра Довженка.

 

Саме Мирославу Слабошпицькому завдячуємо найбільш гучним тріумфам українського кіно за останній час  Він також здобув на престижному кінофестивалі в Локарно приз «Срібний леопард», за 23-хвилинну короткометражку про сьогодення зони відчуження «Ядерні відходи». До цього раніше дві короткометражки режисера потрапляли в конкурс Берлінале.

Кінострічку “Плем’я” і її режисера експерти УСК вирішили виділити серед фільмів, які були відзняті в Україні за роки Незалежності. Одним з основних аргументів “за” було те, що де-факто на сьогодні це найбільш іменитий український фільм: 45 міжнародних нагород, включаючи приз Канського фестивалю, та американський прокат, хай і обмежений.